МИТЬ ПЕРЕД ВІЧНІСТЮ...

Жар, який відбивався від землі, обпікав їй обличчя. Навколо не було ні душі, лиш поросла травою колія бігла в далечінь, несучи з собою всі нездійсненні мрії.

         Дівчина бігла, спотикаючись і падаючи на висохлу траву. Їй було байдуже, що хтось помітить її незграбність, подерті штани і вимазану майку. Це зараз не мало ні найменшого значення. Нікого не існувало тепер, лиш вона – Безіменна.

         Залишилось ще декілька кроків, і покинута будівля, наче з-під землі, появиться перед нею. Безіменну тягнуло сюди тому, що атмосфера навколо цієї споруди була окутана таємничістю, секретами, невідомими історіями. Їй здавалось, що коли прислухатися, тиша розповідала б про інші світи, про інше життя, про неї, але дівчина ще не досить чітко могла розрізнити почуті розповіді.

         Прохолода окутала її гаряче тіло, коли вона перетнула поріг. Посередині, у величезній, наче басейн, ямі від подувів вітру похлюпувала зеленувата вода. Дна не було видно, але це й на краще. Можна тільки здогадуватись, що приховувала в собі темнота глибини. Кожен подих Безіменної відлунював тисячами голосів, наче навколо стояла юрма таких як вона дівчат: самотніх і нікому не потрібних. І всі вони шукали тут розуміння і дружніх посмішок.

         Вона підійшла до краєчка ями і заплющила очі. Тіло стало невагомим і…

         …Прийшла sms. Дівчина розплющила очі й витягнула з кишені мобільний: “Привіт, Кохана))) Чекаю через годину в центрі. Ти не забула про party?”  

-         Ти хто? – спантеличено поглянула на ім’я відправника Безіменна.

Мобільний був її, телефонна книжка теж, але Його вона не пам’ятала.

Вмить тишу порушило тріпотіння крил якоїсь пташки, яка не могла знайти виходу з лабіринтів споруди. Її жалісливий крик пронизував аж до кісток. Цей різкий звук змусив дівчину здригнутись.

В голові лунало запитання: що вона тут робить? Залунала стандартна мелодія відомої марки виробників мобільних телефонів.

-         Привіт, подруго? Ти де пропала? – у трубці лунав незнайомий голос.

-         Ви помилились номером, - тихенько відповіла дівчина.

-         Ти здуріла? Де ти?... Ми вже починаємо хвилюватися…

-         Хто? – спантеличено перепитала вона.

-         Це вже не смішно! Все! Чекаємо!

         Безіменна ще раз поглянула на екран мобільного й здригнулася. Щось було знайоме у цьому всьому, але водночас – чуже.

         Дівчина кожною клітинкою свого тіла відчувала життя навколо, наче кожна травинка, комашка й пташка були нею. Вона постаралася прислухатися до навколишнього світу, але єдине, що звучало у її вухах це відгомін серцебиття. Тут більше нікого не було і в ту ж мить відчувалася присутність усього світу. Що з нею?..

         Безіменна оглянулася навколо й побачила стежинку, яка вела до кущів, які неймовірно красиво цвіли. Такого цвіту, вона ще ніколи не бачила. Білі пелюстки переливалися на сонці кольорами веселки, а листочки блистіла, як діаманти. Цікавість перемогла й легким безшумним кроком вона підійшла до нього.

         Вмить нізвідки на її головою пролетіла зграя чорних, як смола ворон, порушуючи чарівну тишу своїм страхітливим карканням. Тіло вкрилося кригою, а в повітрі закружляли різноманітної форми сніжинки, хоча сонце все ж світило й жодної хмаринки на обрії не було. Страх народився в потаємних куточках свідомості й не дозволяв зробити жодного поруху. Цвіт куща моментально почав осипатися, перетворюючись на дрібні частинки попелу. Трава загорілася, обпікаючи її ноги. Та втекти не було сили.

         Заплющивши очі, вона прислухалася й знову почула зачаровуючий слух звук води… Але тепер вона тут була не одна. У повітрі витав чийсь подих. Такий спокійний і позаземний. Дівчина спробувала рушити з місця, але не змогла.

-         Стій і не рухайся! - наказав він.

         Безіменна підкорилася. Та й в неї не було вибору: тіло замерзло й прикипіло по залитої вогнем землі.

-         Що ти тут робиш? Як потрапила сюди? – голос пролунав біля її лівого вуха.

         Вона постаралася повернутися й розгледіти незнайомця, але тіло все ще не підпорядковувалося її волі. Його подих відчутно зігрівав її спину. Вогонь вщухав, сніжинки перестали падати, а навколо знову забуяло літо.

         Тіло оживало. Воно наповнювалося невидимою енергетикою, яка надихала на дивні речі. Дівчина відчула, як її плеча щось торкнулося. Це не була рука… Це було щось схоже на весняний свіжий вітерець, сонячний промінчик, краплю роси… Кохання… Цей дотик був сповнений цього неземного відчуття.

-         Хто ти? – її голос пролунав, як сотні малесеньких дзвіночків.

-         Ти мене знаєш…

-         Ні, - вона все ще стояла на місці й боялася повернутися.

-         Ти не відповіла на моє питання.

-         Я не знаю…

-         Знаєш…

-         ..ні…

-         Подумай…

-         Не можу…

-         Не хочеш…

-         Хочу…

 фото: Антоха Хмільовський

         І знову тиша… Але тепер ця тиша була нею. Вона розчинилася у ній повністю безслідно. Стежина перед нею звивалася, як змія, заманюючи й заклинаючи ступити на неї. Перший крок дався нелегко. Ноги не слухалися її, вони більше не належали їй. кожен наступний рух був настільки плавним, що здавалося, наче вона летить а не йде.

         …Знову будівля… Знову вода, але вже чорна, наче  в неї вилили смолу. А може це не вода?.. Тріпотіння крил змусило її підняти погляд на стелю. Там, наче створюючи картини, літали ворони. Вони то піднімалися то опускалися, і посеред цієї анархії вона розгледіла знайомий образ. Її очі налилися слізьми. Такого не може бути… Це нереально…

         Безіменна різко повернулася й наштовхнулася на напівпрозору істоту, яка схиливши голову на бік з цікавістю розглядала її. Від несподіванки, дівчина оступилася й ледь не впала у яму з тією дивною рідиною. Секунди падіння здалися вічністю. Навколо все завмерло… Життя перестало рухатися своїм ходом, лише очі істоти зацікавлено продовжували спостерігати за нею.

         Дівчина спробувала крикнути слова порятунку, але голос не слухався її. І вже ледь торкаючись прохолодної рідини, вона спробувала піднятися. Її тіло з невимовною легкістю піднялося над землею й повисло в повітрі.

         Істота усміхнулася й простягнула свою руку. Безіменна без краплини сумніву вхопилася за неї й відчула знайомий дотик. Тіло наелектризувалося, спалахнуло. Спершу вона злякалася, але потім їй сподобалося те тепло, яке наповнювало її. Вона усміхнулася у відповідь.

-         Хто ти?

-         Твоя душа…

         Вона здивовано поглянула й впізнала знайомі риси… Дивно було дивитися на себе…Навіть страшно…

-         Чому я тут? – запитала Безіменна.

-         Це ти мені скажи… Це не твій світ… А мій…

-         Я не знаю…

-         Чи не хочеш знати?...

-         Не можу…

-         Ти знаєш, бо я знаю…

         Дівчина повернулася до ями з рідиною, яка наче почала закипати. Вона підійшла до краєчку й впала на коліна. Там, у чорному кольорі відобразилося її життя, страх, сумнів, самотність.

         Сльоза впала у яму й від неї рідина наскрізь очистилася. Безіменна відчула, як частинка болі розчинилася у цій брудній воді. Потім ще одна капля й ще одна… З кожною секундою вода ставала чистішою й на кінець стала напрочуд  прозорою. Та замість того, щоб зрадіти, дівчина з жахом кинулася тікати: на дні лежало її тіло… Вона вибігла з будівлі, та навколо вже нічого не було… Лише у руці задзвонив мобільний… Прийшла sms: «Я кохаю тебе, Наталочко!»

 Zver'Ok

Коментарі

Додати новий Пошук

Додати коментар

Ім`я: E-mail:  не повідомлятиповідомляти Веб-сайт: Заголовок: UBB-Код:         -колір-морска хвиля (aqua)чорный (black)голубий (blue)фуксія (fuchsia)сірий (gray)зелений (green)лайм (lime)червоно-коричневий (maroon)темно-синій (navy)оливковий (olive)пурпурний (purple)червоний (red)сріблястий (silver)бирюзовый (teal)білий (white)жовтий (yellow) -розмір-мініатюрний (x-small)маленький (small)середній (medium)великий (large)величезний (x-large)     Введіть будь-ласка код зображений на малюнку.

!joomlacomment 4.0 Copyright (C) 2009 Compojoom.com . All rights reserved."