Доза життя

Доза життя..?

Ти впевнений, що знаєш про наркотики все. Тобі всерівно, що відчувають люди, які „сидять на голці”. Це не твоє діло!!! Нехай. Я не буду переконувати в протилежному, бо сама ніколи не потребувала цих переконань. Але одного прекрасного вечора...

„Знаєш, ми занадто самовпевнені. Найбільша наша помилка в тому, що ми не цінуємо час. Бажання залежить від настрою, а настрій... Сам не знаю, від чого залежить його настрій.”
Черговий недопалок зник на дні попільнички. Темрява і джаз. Солодко-ранимий і трішки суїцидальний. А ще початок весни. Саме час для сповіді. Останньої, напевно...

„Я зрозумів, як сильно її люблю, саме тоді, коли вона віддавала цьому збоченому світу останні подихи. Донині пам’ятаю, як дивився крізь скло лікарняної палати на ту, що колись була Янголом. Ти не повіриш, але я плакав. Добре, що вона цього не бачила...”
Сигарета в руках затрусилась. За вікном падав перший сніг листопаду 2008 року.

„Ми обоє були хворими. Не лякайся, не в прямому значенні! Вона читала мені Жадана, а я готував міцну, смертельно-міцну каву, яку ми цмулили без відчуття міри. Повіриш, це був рай! Незрозумілий для всіх, окрім нас.
Я дуже любив її тіло. Не подумай, я не про секс.

Просто інколи дивився на неї сплячу і не міг надивитись. Сотні разів хотів її намалювати, але олівець просто божеволів в моїх руках. Навіть вона інколи дратувалась. Але я цілував її в носик і запевняв, що у нас ще ціла вічність в запасі. Як виявилось, навіть вічність має межу...”

Білий сніг вишні повільно лягав малими плямами на жорстокий львівський асфальт. Сигарети закінчились. Небо набрало кольору глибокого смутку.
„Я взнав, що вона „підсіла”, зовсім випадково. Вона повернулася з Москви, а я купив їй браслет в подарунок. Коли одягав, то рукав кофти зависоко закотив... Боже, я готовий був її вбити! Ти розумієш, що я відчував?! Моя дівчина – наркоманка! Та це ж в голову тоді не вкладалось. Я не хотів слухати її пояснень, я взагалі її голосу чути не хотів! Не задумуючись, вигнав з квартири, як собаку скажену – тільки двері грюкнули!
Вона дзвонила. Щодня. Я не брав. Приходила після універу, під дверима чекала. Довго, іноді по 4 – 5 годин. А я... Я „забив” на неї, вибач за грубість.
Скажеш, не любив?! Любив! Лише зараз зрозумів, як сильно. Але тоді злий був. Злий і дурний. А ще жаліти себе почав. Регулярно. Отак сідав на ліжко, голову руками обвивав і жалів...”
Поступово ставало холодно. Дві філіжанки з кавою так і залишалися незайманими.
„Якби я знав тоді, що втрачу її назавжди! Хіба б сидів отак? Адже їй допомога була потрібна. Олька, ти розумієш? Вона ж до мене, як до спасителя, як до єдиного, хто б мав її підтримати, а я... Олька, я ж її покинув! Я ж, по суті, її і добив. Коли відштовхнув від себе...

Все в житті не випадкове. От скажи, як саме тоді до мене міг втрапити отой фільм – „Реквієм за мрією”. Ти бачила? Ні? Подивися. Обов’язково. Я з першої хвилини прикипів до екрана. А коли ішли титри, то вже похапцем одягався і шукав ключі від машини. Якими довгими мені тоді здавалися ті 13 хвилин, що я їхав до неї. Потім цілу вічність тарабанив у двері. Аж вийшли сусіди. Одна пані сказала, що моя мала в лікарні...
Я мчався туди, забувши про будь-яку обережність. Ледве когось двічі не збив. Влетів в приймальню. Не запитував, а кричав. Ідіот! А потім по сходах вверх. Знов чекання. Господи, це чекання було страшніше самої смерті...
Ти колись бачила очі лікарів, які мають справу з наркоманами. В них нема пощади й людяності. Принаймні в того, що лікував мою малу, точно не було. Він зустрів мене в коридорі і на ходу роз’яснив суть речей.
- Вона помре?
- Так. Шансів немає… От якби раніше привезли... Та чого ви переживаєте? Дякуйте Богу, що вас в це не втягла. А то б закінчували, як вона.
Я зараз готовий вибити йому мозок за ті слова. А тоді просто мовчав. „Шансів немає...”, „Якби раніше...” Ті фрази!.. Боже мій!..”
Годинник відбивав одинадцяту. Але двоє його навіть не чули.
„Я стояв під її палатою. Там скло в дверях. То я її міг бачити. Якою вона стала – тінню, страшною примарою. Під очима синяки, руки худющі. А найгірше – сам вираз обличчя. Як тобі пояснити – пустота, пустота і більш нічого...
Через день вона померла. На похорон я не пішов. Не міг. Олька, ти зрозумій – я її зрадив! Як остання падлюка. Зрадив, хоч і любив... Хоч і люблю досі...”

Фото: Сергій Кутний

Я винесла з цієї розмови для себе дві істини. Дві. Наркомани – не виродки! Часто виродками стаємо саме ми, здорові, коли не хочемо їх чути, коли викреслюємо їх із життя. А ще: час рідко дарує другу спробу. Дуже рідко. І коли ти лежиш на лікарняному ліжку в очікування смерті, приходить розуміння. Страшне розуміння того, як насправді сильно хочеться жити...